Будиночок в Горах. Оповідання

13 Бер

будиночок в горах

Що насправді є спілкування? І чи настільки воно потрібне нам? Часом в погоні за примарними друзями, знайомими,  спілкуванннями в соціальних мережах ми тікаємо від так званої самотності. Але що таке самотність? Чому ми настільки її боїмося? Чи не тому, що на самоті ми можемо послухати найбільш важливого співрозмовника – себе? Чи ми боїмося, що на запитання почуємо лише пустоту та тишу?

А може інколи варто й послухати? Особливо на природі, про яку ми так часто забуваємо в своєму урбаністичному світі?

Саме такі думки виникають після читання оповідання “Будиночок в Горах” молодої львівської письменниці Ольги Карабин, яке викладаємо на ваш розсуд.

Я не ношу коротких спідниць і не люблю високі підбори. Я не користуюсь косметикою, а мій догляд за волоссям виражається лише в тому, що я їх мию та розчісую. Будь-які суто жіночі атрибути накшталт пінки для волосся, лаку чи парфумів, викликають у мене нервове сіпання, а в біжутерії та прикрасах відчуваю себе безглуздо.
Зі мною не знайомляться на вулиці. Мені не роблять компліментів. Мене не запрошують в кіно, театри та кав’ярні. Навіть на Дні народження я буваю лише раз на рік, і то це День народження моєї матері, яка живе в іншому місті.
Мене не знають в обличчя сусіди і навіть деякі колеги по роботі. Коли під час роботи у мене закінчується кава, і я заходжу на офісну кухню, щоб скористатись загальними запасами, люди за спиною, вказуючи на мене питають одне одного «Хто це?».

Живі люди взагалі бачать мене досить рідко. Справа в тому, що я працюю в похоронному бюро.
Власне і з мертвими представниками людства я пов’язана лише постільки-поскільки. Мій робочий стіл завалений чорними траурними стрічками, на яких я золотою фарбою вимальовую всяку всячину, типу «Любимо. Пам’ятаємо. Сумуємо”, “Від дружини”, “Від дітей”, “На вічну пам’ять”. Та й влаштувалась я сюди дякуючи своєму каліграфічному почерку.

Кабінет, в якому я працюю, знаходиться в самому кінці коридору. Не те, щоб я хотіла похвалитись, що у мене є власний кабінет. Можливо, до мене могли б підселити ще когось, якби я, зі своїм робочим столом і малесенькою табуреткою для чайника, сама туди ледве вміщалась. Мене не покидає відчуття, що в цій крихітній кімнаті розміром два на три метри, згідно будівельного плану, явно мала бути комора або шафа в стіні. Але в останній момент було вирішено робити кімнату, і з цього приводу нашвидкуруч просвердлили криве вікно.
Відвідує мене лише один мій колега, і не просто так, а виключно по справі. Він приносить мені стос аркушів паперу формату А4, де дрібним почерком написано все те, що я повинна відтворити золотою фарбою, ну і купу траурних стрічок на додачу. Не страждаючи зайвою грамотністю, він енергійно покриває листи шедеврами, такими як “навічно пам’ять”, “Скорбимо”, “Спи спокіно” та іншими. Іноді він робить прямо протилежні дії – забирає списані мною стрічки і забирає їх у невідомому напрямку.

– Не нудно отак сидіти самій весь день? – Запитав він мене одного разу.

– Ні, – коротко і ясно відповіла я, тим самим, мабуть, поклавши край нашої так і не розпочатої дружби.

До мене рідко звертаються з репліками, зауваженнями або питаннями. Але якби мене запитали, чи подобається мені моя робота, я б чесно відповіла: так. Особливо мене тішить відсутність будь-якого спілкування. Приходжу я зазвичай раніше за всіх, з кабінету без крайньої необхідності не виходжу, додому йду пізніше за всіх, адже іноді, малюю свої написи, зовсім забуваючи про час. Тож не дивно, що деякі в бюро навіть не здогадуються про моє існування, і не мають поняття, що в цій комірчині в кінці коридору хтось може існувати.
Почути мій голос – теж дуже рідкісне явище. І якщо на роботі я майже не розмовляю, то на вихідних не розмовляю зовсім. Я живу одна, тому в суботу та неділю в цьому немає ніякої необхідності. І бажання теж.

Люди явно перебільшують важливість спілкування і його цілючий ефект.

Десь раз на два тижні мені дзвонить мама. Це досить рідко, якщо врахувати, що бачимося ми лише по великих святах.

– Як справи? – Запитує вона, так, наче за стільки років досі не знає, що я відповім.
– Добре, – кажу я чисту правду і, чесне слово, не знаю, що ще можна додати.
– Як робота? – Продовжує вона свій допит.
– Нормально, – ну справді, не буду ж я описувати їй всі нюанси розпису траурних стрічок, – А ти як?

Мама тільки й чекала цього питання. Довго і детально описує мені свої болячки, в основному неіснуючі і придумані нею самостійно. Мені не хочеться вірити, що людина може бути настільки розбитою у віці трохи більше п’ятдесяти років.

– Ненавиджу тобі дзвонити, – резюмує вона під кінець, – Взагалі б не спілкувалася з тобою, якби ти не була моєю дочкою.

Я лише знизую плечима.

Дзвонити мені її ніхто не змушує. Ми вже багато років спокійно живемо без участі один одного. Я, правда, не розумію суті її притензій до мене.

Ввічливо прощаюсь і закінчую розмову. Обіцяю передзвонити, але знову забуваю.

У вільний від роботи час я люблю гуляти. Одна. Я займаю своє улюблене місце на мості, що пролягає через широку річку. Ця річка є першою причиною, чому я люблю своє містечко. З боку, напевно, виглядає дивно, коли я, завмерши, годинами милуюся невтомним плином. Вода, чорна, бездонна, забігає під мій улюблений місток, і ось, мені вже починає здаватися, що і його дерев’яні кладки теж пливуть, підхоплені цим безперервним потоком. Разом з містком пливу і я. Ілюзія руху. Тобі здається, що тебе несе течія, а насправді ти стоїш на місці. Так і життя на шаленій швидкості проноситься повз тебе, в той час, як в твоєму світі нічого не відбувається.

Адже не завжди ж має щось відбуватися. Будь-які події, як хороші, так і погані, повинні іноді брати тайм-аут і траплятися з ким-небудь іншим. І зовсім непогано іноді побути на своєрідній периферії між минулим етапом життя і тим етапом, який ще не настав. І дуже навіть приємно пожити деякий час без феєричних злетів і приголомшливих падінь, просто відчуваючи під ногами твердий грунт. І вельми комфортно спостерігати з боку за тихими, спокійними днями, тижнями, місяцями і навіть роками, що неквапливо перетинають твій шлях.

В повітрі часто відчувається запах гір. Гори оточують моє містечко, напевно, з усіх боків. Таке враження, що куди б ти не глянув, який би пейзаж не побачив, ти обов’язково помітиш гори на задньому плані.

У вихідні дні я беру свій рюкзак і намет, і роблю піші прогулянки до невеликих вершин. Кожен раз йду майже однаковим маршрутом, але завжди присутнє і щось нове. Різна атмосфера … Різні звуки … Шепіт гір, які кожен раз розповідають історії, одну не схожу на іншу … Звуки тиші … Ви знали про те, що у тиші теж є звуки?

І тишу теж можна слухати, подібно музиці.

Люди, які не люблять тишу, швидше за все, взагалі не люблять цей світ.

Безумовно, потреба в спілкуванні дуже перебільшена. І зрозуміла людьми зовсім невірно. Адже коли ти зливаєшся з природою, стаєш її маленькою частинкою, і любиш, всією душею любиш тільки її – це і є спілкування в найчистішому вигляді. Це найцікавіша розмова з найцікавішим співрозмовником. Це безліч найважливіших слів, і від кожного з них ти стаєш кращим, мудрішим, чистішим душею і помислами.

Я завжди зупиняюся в одному і тому ж місці – в закинутому будиночку на вершині гори. Поняття не маю, хто тут міг жити і куди він зник, але ця людина автоматично викликає у мене симпатію.  У сам будинок я ніколи не заходжу. Він закритий. У дворі розкладаю намет і розводжу багаття. До пізньої ночі смажу м’ясо, п’ю пиво і насолоджуюся своєю самотою. Ночую в наметі, а вранці повертаюся назад тим же шляхом, яким прийшла напередодні.

Цей самотній будинок я вважаю майже своїм, незважаючи на те, що мені він жодним чином не належить, більше того, в одного чудового дня тут може з’явитися містичний господар цієї хатинки і прогнати мене. Що ж … Я зможу знайти для себе інше місце. Гори, вони ж безкраї! Безкраї … І на цих сотнях, тисячах кілометрах я майже ніколи не зустрічаю жодної людини. Таким чином, я цілодобово перебуваю далеко від людей і будь-якого натяку на цивілізацію. Мій особистий простір охоплює всі гірські хребти, шляхи і вершини в радіусі моєї досяжності. Це – мої гори. Це мій світ.

Навіщо? Ну навіщо люди так наполягають на потребі один в одному? Замість того, щоб насолоджуватися тією красою, якою так часто насолоджуюся я, вони задовольняються спілкуванням з собі подібними.

Страх залишитись самому…Який убогий цей страх по своїй суті…Та ніколи ми не залишимося самі, доки у нас є небо, яке стає таким близьким та рідним, коли дивишся на нього з гірської вершини! А люди все життя безперервно терплять одне одного, вважаючи, що поодинці їм буде ще гірше.

А я… Я чужа… Для них, але не для своїх гір.

Я знаю, чому мене так невблаганно вабить в той будиночок. Цей відокремлений, віддалений від світу притулок нагадує мені мене. Я і мій будиночок стоїмо на краю світу, не помічаючи, як біжить час і тих, хто біжить в його ритмі. У нашому часі не має ні мірки, ні цінності. Секунди завмирають в повітрі, а годинник поволі крокує навколо нас, потягуючись, немов кіт, задрімавший на сонці. Час, як життя, життя, як година. Яка різниця?

Іноді приємно просто знати, що завтра знову будуть гори, завтра знову буде балакуча тиша, завтра знову буде небо, так близько, що можна почути його голос, завтра знову будуть нескінченні гірські історії і, звичайно ж, будиночок в горах.  Він залишиться навіть коли всі помруть. Йому ніхто не потрібен, він сам по собі, щасливий у своїй величі. Ні на кого не сподівається і ні від кого нічого не очікує. Спокійно живе вдалині цього світу. Вічний, як дика природа, що оточує його. Мирно протистоїть вітрам, зливам і гарячому сонцю.

Завжди поруч, але завжди закритий.

Кінець, 15.12.16.

Ольга Карабин. Будиночок в Горах. ©

 

Немає коментарів до публікації

Написати коментар