Прожитковий мінімум для ліліпутів та як зігрітися за допомогою тарифів

13 Тра

1420788690_pilgy

Прожитковий мінімум – вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Це визначення дає Закон України про прожитковий мінімум від 1999 року, в якому здається все прописано та визначено, але із адекватністю цього Закону можна сперечатися.

Сперечатися потрібно, а також обговорювати не тільки цей Закон, а також “безкоштовну медицину” та інші безкоштовні послуги, що тягнуть з бюджету кошти, але не приносять користі. Сенс говорити, що збільшення прожиткового мінімуму є суто справою підняття рейтингу провладної групи, яка при владі до відставки Яценюка, бо це вистава теперішнього уряду та депутатів України.

Ми досить часто судимо упереджено, що політики крадуть та не можуть підвищити мінімум до 2 чи 3 тисяч гривень, теоретично це можливо зробити, але це призведе до обвалу валюти та входження України в лоно дефолту. Досить важко проводити реформи, збільшуючи заробітну плату, бо це призводить до збільшення видатків бюджету та зменшення коштів, які потрібно інвестувати у виробництво та інші сфери, які потребують вливання коштів. Для українця цей мінімум корелюється із заробітною платою, яку він отримує для проживання, а цього не вистачає для проживання, тому необхідно цю тему мусолити доки тема не набридне громадськості та політикам, і лише коли почнуть щось робити тоді буде результат.

Збільшення прожиткового мінімуму не приведе до покращення простого українця, але призведе до видатків бюджету. Хоча ВВП за 2014 та 2015 рік збільшився, але знову таки ці відсоткові коливання досить мінімальні, бо дійсно 100 грн нікого не врятує, але допоможе країні, якщо не збільшувати прожитковий мінімум. Цікаве співідношення виходить, що коли збільшується прожитковий мінімум на 5-10 % тоді і збільшуються тарифи на досить значну суму, ці гроші для українця не є реальними, щоб виплатити. Тарифи збільшуються для звичайного українця, але політики завжди знайдуть аргументи, що сказати, що за збільшення тарифів виступає МВФ та донори із Європейського Союзу.

Є дві цікаві думки з приводу МВФ щодо тарифів та впливу МВФ на цінову політику тарифів: 1) Найчастіше, прикриваючись МВФ, Кабмін України реалізує свою власну політику, спихаючи на іноземців провину за проблеми, які уряд приносить простим громадянам.

Для прикладу потрібно привести заяву нового прем’єр-міністра Гройсмана від 21 квітня: “Низькі або економічно необґрунтовані тарифи – це поле для жорсткої корупції. Це десятки-сотні мільярдів, які заробили різні люди на цих справах. Коли газ для однієї категорії коштує три тисячі, а для іншої категорії – сім, то я вас хочу запевнити, що списують по три тисячі для населення, а продають нелегально по сім. Заробляють колосальні мільярди », – каже новий прем’єр-міністр.”

2) Рекомендації міжнародного валютного фонду (МВФ) Україні про зміну тарифної політики в області ЖКГ допомагають енергетичній галузі країни вийти на беззбитковість, розповіла РІА Новини за підсумками візиту на енергетичну конференцію IHS CERAWeek (Х’юстон, США) глава підкомітету зі стратегії та інвестицій профільного комітету з енергетики Верховної раді Наталія Кацер-Бучковська. Для другого варіанту пояснення потрібно співвіднести заробітну плату та оплату тарифів, бо дійсно риторика проста, що українці найменше платять у Європі за тарифи, це близько 30-40 євро в середньому, але також потрібно порівнювати зарплату українця та представника іншої країни у секторі заробітної плати.

Потрібно робити висновки, але не потрібно однозначно кричати про “зраду”, бо дійсно країна відшкодовує великі кошти за користування населення газом, електрикою. Щодо першого варіанту, то більше всього не МВФ проводить реформи чи рішення, а Кабмін бо ці політичні кроки завжди є непопулярними, бо забирати у громадян, але вибудовувати країну на майбутнє. Проблема у тому, що хочеться достойно жити зараз, а не потім як обіцяють політики та інші неформальні лідери.

Цікаво проводиться політика субсидіювання, бо деяким сім’ям це допомагає виживати та триматися за прожитковий мінімум, але не дозволяє надавати підгрунття для того, щоб збільшувався середній класс в Україні, бо видатки йдуть із кредитів, із забирання коштів із інших галузей, бо для прикладу витрачається за 11 місяців майже 370 гривнів на сім’ю, а сімей, що потребують субсидіювання в Україні близько 2-6 мільйонів, це звісно не точна цифра та не точна цифра асигнувань, бо по-різному субсидіюється кожна сім’я в залежності від доходів, але приблизно потрібно уявляти, які кошти витрачаються для погашення бідності та роздмухування полум’я у проїданні коштів від кредиторів.

Проблема важлива, не тільки в кількості гривень, які отримає звичайна вчителька без стажу чи сантехнік в маленькому містечку, проблема виникає, коли 70-80 свого заробітку витрачається на їжу, а що тоді залишається на одяг, виплату комунальних платежів нікому невідомо, а про культурнее збагачення зовсім потрібно забувати, бо попит на культурні цінності буває лише при ситому житті.

Тому, потрібно пам’ятати, що збільшення видатків бюджету у соціальній сфері відкидає будь-яку стратегію на “достойне життя” для українця, а проведення непопулярних реформ збільшує шанси у творенні країни можливостей та країни достатку, але це не означає відміну соціальних стандартів та збільшення тарифів непропрорціональним чином.

Сергій Боженко

 

Немає коментарів до публікації

Написати коментар