Історія одного кіборга – Федір Мисюра герой, парашутист, який чудом вижив після боїв за ДАП

10 Тра

64fn7wYlSto

Давно ми не писали в рубрику “Інтерв’ю з цікавими людьми”, але не тому, що перевелись таланти і люди, про яких хотілось би розказати, а тому, що вибирали справді особливих, тих неординарних людей про кого просто неможливо мовчати.  І хоч пост мав бути приурочений трагічній річниці боїв за ДАП, ми чомусь вирішили не переймати CCCерівські традиції згадування ветеранів лише під річниці і дати, а розказати про героя, ветерана, кіборга і просто чудову людину просто так, у звичайний день. Чомусь у Другу світову війну ми знали героїв, знали їх обличчя. А наша нова війна проходить “обезличена”, так наче люди, які брали в ній участь не варті того, щоб про них розказати поіменно…  Тому хочеться це виправити, і нагадати про подвиги які ці люди зробили заради нас, заради того, у що вірили, і заради припинення війни, яка на жаль так і не закінчена по сьогоднішній день, і яку ми не маємо права забувати. А ще краще, хотілось би закликати почати  з себе “жити по совісті”, у новій країні, щоб не розчаровувати таких людей як Федір…

До війни Федір Мисюра був звичайним державним службовцем. Коли прийшла повістка з воєнкомату, він міг спокійно відкупитись, але свідомо не став цього робити. Прийняв рішення пройти військову службу. Федір став бійцем 9 роти 3 батальйону 80 бригади. А далі… далі було багато боїв, аж доки їхню бригаду не перевели в сектор Донецького аеропорту.

p_Ib678hOboАле право називатись “кіборгом” Федір отримав навіть не за це. Хірурги, які рятували життя Федора й досі пам’ятають той випадок. Вісім хвилин зупинки серця на операційному столі. Поранення, яке ледь не коштувало життя, і лише завдяки кваліфіковано наданій допомозі, коли хірург дніпропетровської лікарні власноруч в прямому сенсі слова зробив прямий масаж серця і  заставив серце бійця забитись знову.

Зараз минуле уже позаду. Звісно, для здоров’я безліч операцій не пройшло просто так, але Федір не втрачає оптимізму, працює, ділиться своїми спогадами, більше того – планує повернутись до свого улюбленого хобі, яким займався ще до війни – парашутного спорту…

Як ви зараз себе почуваєте? Чи повністю реабілітувались після всіх операцій?

Все одно дає про себе знати. Не можеш довго лежати на боці, все одно щось починає боліти, піднімеш щось важче – дуже часто болить.  (прим. редакції – Федору під час операції видалили частину легені, частину селезінки і частину печінки).

Крім того, що були державним службовцем, ви були ще й парашутистом? Скільки у вас на даний момент стрибків ?

w_bb2b04c6k7vnKXnvBnYТак, правда. Зараз на рахунку 215 стрибків. Я вже дійшов до рівня wingsuit. Мене цей напрямок найбільше приваблював.(До слова – wingsuit(Вингсью́т) – костюм-крило з тканини. Польоти в вингсьюті це різновид стрибків з парашутом. )

А взагалі плануєте продовжувати?

Бажання дуже велике, але не знаю, чи дозволять лікарі. Я все ж таки сподіваюсь, що обов’язково буду. І то в цьому році. Минулого року був на Skydive в Дубаї, самі розумієте що це означає для парашутиста. Лікарі кажуть, що не можна, але прошу їх “не забирайте останню радість в тому житті”. Це та радість, яка дає сили жити.

Давайте повернемось до аеропорту. Що саме ви пам’ятаєте з самих боїв? До того як вас поранили?

Приїхали ми в с. Піски, заготовили собі дрова і вугілля, щоб було, що з собою брати. Ми розділились на дві групи. Одна йшла по дрова – інша за вугіллям. Я пішов по вугілля. І тут якраз цікавий момент- тільки но почали набирати – чую свист. Взірвалось. Всі переглянулись, ну нічого, нормально, вже привикли, головне що далеко від нас. Ще один взрив – уже ближче. Всі попадали. Думаєм не, ну його в баню, давайте перечекаємо. Я прохожу біля будинку, а там десь на рівні грудей вікно, розміром так 50 на 70 см. Чую свист. Як я туди в то вікно залетів, я просто не пам’ятаю. Але взрив я зустрів уже в будинку. Потім пробував вилазити з того вікна – я через нього не пролажу, пару разів пхався і не зміг вилізти, аж поки не знайшов інший вихід. Отакі можливості з’являються в екстремальних ситуаціях.

Побули ми в Пісках, приготувались. Добу побули, а потім 13-го січня нам повідомляють, що впала вежа. Там були поранені, і наші групи поїхали на вишку. Тоді всі повернулись живими, і тільки одній машині пробили радіатор, пішла велика пара від неї. Може сепари подумали, що її підбили, то вже більше не обстрілювали нас. Далі вже в складі 93-ї ми завантажились і поїхали в аеропорт.

І ще такий момент був – дивлюсь – в машині стоїть 50-ти літрова бочка з бензином. Ну думаю все, якщо зараз попадуть – навіть по ДНК не розпізнають. Ми як їхали то були позитивно настроєні. Кругом темнота, кидає в право-вліво, тільки час від часу щось бздинькає поруч, попадає по кузову. Приїхали туди, вигрузились, дивлюсь на ті рукава, а вони всі скриплячі такі, думаю мама дорога, де я є, куда я попав…. Повертаюся в термінал – а там темнота, всередині обстрілюється і таке ехо, ну просто капець. Ноги аж підкосились, присів. Але нічого, посидів, заспокоївся, зібрався з духом, так ніч і перебули. А зранку вже пішли на перші виходи. 14-го числа по нам постійно працювало два танчика. От так вистрелить БК, поїде, зарядиться і знов. А в перервах була так, розвідка боєм. З супротивниками ми навіть чули один одного і перегукувались. Вони ж були – одні над нами, а одні в підвалі, під нами. От тим що в підвалі ми то гранату закинемо, то ще якийсь подарунок.

vDwRGbdfw1kHLVUlhvJDacЩоб ви мали уяву що таке термінал – це велика  будівля із бетонних колон, а стіни там гіпсокартоні. Воно реально все прострілювалось. Там лише за тими колонами і можна було сховатись, або за барикадами, та ще й темно весь час. Ти взагалі не бачиш, в кого конкретно ти стріляєш. Бачиш тільки з якого сектора ведеться вогонь, туди і запускаєш. Там не так як в другій світовій війні, коли бачиш противника стінка на стінку. Як розказувала бригада перед тим, яка перед нами була, то хвалились як стріляли, як сепарів підкидає в різні сторони. Я тоді їм вірив. Але після того, як виїхав в аеропорт на перекурі згадав собі їх розповіді, то думаю да, пацани, балаболи ви. Зовсім тут все не так…

А уже 15-го числа почався штурм. Без танків, піхота і крупнокаліберні. В той момент уже й на кришу зайшли, почалися такі серйозні ближні бої.

Тоді ж вас і поранили?

RDeEyC-pdbAТак. Пам’ятаю, ще якоїсь кашки нагріли. Плиточка газова, ще так кльово поїв. І тоді почав працювати по нас УТЕС. Мене тоді попросили зарядити кулемет, піти “полякати” їх. Тільки зарядив, тільки підняв і зразу шльопнуло..Але куля попала під пластину бронежилета і тіло, дуже рідкісне попадання.

Далі мені надавали до медичну допомогу. Гемапневматорекс зупинили правильно. А всі решта органів, оглядали вже інші лікарі. Мене в лікарню завезли в крайні хвилини. Ще там плюс мінус пару хвилин і вже було би все. Лікарі вже коли почали вскривать на операції, зупинили кровотечу. Провели першу операцію, при чому дуже професійно. А вже на другій кровотеча почалась знов. Вони мене вскрили і почали її зупиняти, а у мене в той момент сталась зупинка серця на 8 хвилин. І всі ті 8 хвилин, поки я лежав вскритий, лікар качав руками кров з серця, щоб вона поступала в мозок. Я до речі недавно з тим лікарем говорив, якраз дзвонив йому на річницю, вітав з Новим роком. Він сказав, що мене досі усі пам’ятають, такий випадок не забувають. Самі лікарі в той момент я думаю не знали, що вони зробили, випадок справді унікальний. Та й треба сказати, що професіонали там в Дніпропетровську на вищому рівні. І знаєте, що мене тоді вразило? Працюють ні на що не очікуючи, прийшла людина їй треба зробити операцію, і без проблем..А в нас, от зараз чую приходить в лікарню – доки не принесеш н-ну суму – тобі навіть апендицит не виріжуть. І це мене вбиває. І воно так не може, і не має бути. Хіба це нормально?

Ще пам’ятаю випадок, уже не знаю між якою операцією, але прокидаюсь, і кричу “пустіть, там підмогу хлопцям потрібно”, а мене тримають..Ніяк підсвідомість тих боїв відпустити не могла.

Які нагороди ви отримали?

Орден за мужність третього ступеня, нагрудний знак медаль за оборону Донецького аеропорта, медаль УПЦ за жертовницьку любов до України, пам’ятну медаль 122-го батальйону 81-ї бригади, і нагрудний знак учасника АТО. Найбільша нагорода це Орден за мужність, завдяки якому отримуєш 30% до пенсії, як особлива заслуга перед державою. Суто бойовий орден, який можна отримати виключно за власні бойові заслуги. В результаті тих всіх обстежень встановили другу групу інвалідності.

Я тепер інвалід війни другої групи…

І голова обласної адміністрації після того, як мене звільнили з армії, запропонував мені посаду начальника управління інфраструктури промисловості облдержадміністрації Рівненської.  А до того попередніх керівників звільняли за хабарництво. Тому хоч щось позитивне, таки є – замінили учасником АТО. Але скажу чесно, як є – для такої посади така заробітна плата – це соромно для нашої держави. Начальник управління отримує 3000 грн. Добре, що я ще хоч маю пенсію, то ще маю можливість витягувати. Але це є дуже мало. Бо по-перше це зона відповідальності, по-друге дуже велика спокуса при такій посаді отримувати таку зарплату, коли кругом пропонують хабарі. Це має мінятись, на державному рівні. Бо не може чиновник мати зарплату менше ніж водій маршрутки,  і при тому бути чесним і не брати хабарі.

І ще один позитив, який можу відзначити – після того, як вийшла постанова Кабінету Міністрів про забезпечення інвалідів першої та другої групи, я перед новим роком отримав трьох кімнатну квартиру від держави. Чесно аж досі не віриться, що справді моя. І так, я з гордістю можу сказати в очі перед кожним українцем – я ніде не вкрав, ні в кого не забрав, чесно отримав за свої заслуги

А як ви зараз оцінюєте ситуацію, яка склалась в країні? Ваші думки про цю війну і її наслідки.

Ви знаєте, бачу дарма ми воювали. Бо те, що зараз робиться в країні це повний бред. Чесно, я порядно думав, що людей щось змінить. Що йде в країні війна, що треба якось жити чесно, нормально…Але цього немає. Таке враження, що гроші псують людей, ціни шалені. Стільки неправди бачиш, що то просто жах. Я особисто зневірився. Я тричі ходив в військкомат, щоб мене забрали… Я так любив цю країну, а тепер починаю її ненавидіти. Я не знаю, що в нас не так.. Діє принцип “всі крадуть, а я що не можу”. І тому одні крадуть, а інші кришують. Не знаю, не правильно воно якось, так бути не повинно.

Від себе можна лише побажати, щоб у нашій країні справді почались позитивні зміни, які не змусять героїв думати, що все було дарма… А Федору побажати можна лише здоров’я і повернення до парашутного спорту.

Немає коментарів до публікації

Написати коментар